Життєвий листопад

Після несамовитої, буйної, як п’яний чоловік, і безконечної, як похоронні голосіння, «гуцулки», здатної витрусити душу не гірше, ніж нечиста сила чи опівнічний блуд, розтяжно-сповільнена, мало не схлипуюча мелодія «гора-маре» – це все одно, що нагла зупинка серця, стрибок потойбіч цього світу, чи як примусове намацування наосліп дороги до раю і добровільний вихід із пекла водночас.

Але ніде, ніхто й ніколи не пояснить вам, чому саме так звучить ця велична музика надглибокого душевного потрясіння. Мабуть, той, хто першим поклав почуту в собі мелодію на струни, зазнав усього, що може зазнати чутлива в житті людина, бо укладав ті звуки в ритм, як у пазуху: і тішився, і плакав, чи, може, тільки схлипував після купелю в них… чи скрикував, як в очищувальній воді морозного потоку.

О, хто не знає, чим для гірської людини є «гора-маре», тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скали.

Спочатку повільна, нібито ненавмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі – все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. «Гора-маре» проникає в людину нечутно – наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров’ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж, що входить у тіло надсадно, із тріском шкіри. А потім ця мелодія-злодій запливає і розливається в жилах нечутно – так, як тече рідна кров людини.

…Спершу два кроки вліво, тоді два кроки вправо – і знову вліво, і знову вправо… після того маєш право один раз обернутися, але не конче… і далі вліво… вправо… – і два прирослі одне до одного тіла молодого і молодої розгойдуються, ніби маятник громіздкого настінного годинника, – не в силі одірватися від чітко визначеного місця чи змінити напрямок погойдування. Ця безпощадна у своїй хитрості музика-випробування подає танцюючому перший знак, та що там знак, – вона вказує напрямок, яким відтепер ці двоє рухатимуться тільки синхронно, тільки з тим, хто в цю мить тримає своїми руками твої палахкі долоні; завжди і тільки разом, не порушуючи темпу, не шукаючи іншого ритму, лиш так, як у цім строгім і величнім танці – не танці, а, швидше, прилюдній, але безмовній, клятьбі на досмертну вірність чи добровільне рабство разом.

І знову два кроки вправо… два вліво… під розлого-тужливу хвилю скрипки чи труби, із короткочасними, миттєвими зупинками й обривами, нібито перед розверзлим проваллям… Ні, це не весільний танець – це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі…

О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше – завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю.

Може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, і безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира історії над кожною чоловічою головою, мелодію; може, краще стояти осторонь, підперши напруженим тілом паркан чи дерево, і просто слухати, і думати… думати про все – аж від самого початку світу, від Марії-Терезії, як кажуть у цих горах, і до сьогодні, але самому; може, краще ніколи не брати той навіки заданий і незмінний за жодних умов ритм: два кроки вліво, два вправо… Бо ці рухи, одночасно вповільнені двома танцюючими посеред спорожнілої весільної підлоги, – вони таки, мабуть, вищі і за саме вінчальне присягання, і сильніші за смолу оманливих нічних обіймів. Ті ритми протискуються порами під саму шкіру навіть у товстошкірого, заходять, як зашпори, як скалки, далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце – і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, як серце фурункула, не виблюнеш і не витравиш – хіба що вмреш – і лиш тоді скинешся чарів цієї музики, як чарів живого ворожбита.

Та навіть перед смертю, кажуть старі діди, декотрим людям вчувається мелодія «гора-маре», бо кажуть, саме з таким розпачливим сумом, такими неквапними кроками – два вліво – два вправо, щоб не сполохати і не розчавити людину раптовістю, – дає про себе знати близька смерть…

Марія Матіос, “Солодка Даруся”

Чи то від келиха медівки з двама канапками з червоною рибою і бринзою чи то від відсутності чоловіка вдома, мені щось таке сьогодні снилося, щось таке неймовірне і незрозуміле. Ремарка для непосвячених – медівка – то не медовуха, то настоянка самогонки на меді. Але вона божественно пахне і ще краще смакує. Ніколи не думала, що горілку можна смакувати як вино чи як коньяк. І що навіть від запаху може крутитися голова.

Одним словом, хряцнула я з горя тої медівки, додивилася Comedy Club, послухала сумної музики і вирішила, що пора спатоньки, бо податкова зранку не чекатиме. І тут почалося найцікавіше. Зараз, аналізуючи те, що снилося, я навіть не можу однозначно висловити свої відчуття. Але хочу написати про це, бо зазвичай, який би не був яскравий сон, тільки но я встаю з ліжка, він випаровується з пам”яті, як ранковий туман і не залишає після себе нічого. А цей я пам”ятаю до найменших деталей і вони не тьм”яніють з часом. Це було наче роздвоєння особистості, наче було дві мене – одній мені снився сон, а інша я проживала той сон наяву. Наче паралельна реальність якась.

До моменту засинанання в обох реальностях події були однаковими – медівка, телевізор, музика, вкладання спати. Тільки та, інша я, дуже сильно плакала – від образи, від горя, від всіх тих незгод, які звалилися на її плечі. І так по-дитячому, скрутившись калачиком, підсунувши кулачок під щоку, розмазуючи сльози по обличчю і захлинаючись від схлипів, що душили її. Вона ще щось бурмотіла, але я не могла розібрати. Але в тих словах відчувався такий відчай, така біль, що хотілося пригорнути її і люляти і шепотіти, що все буде добре, доти, поки вона не заспокоїться і не засне. І тут наче я стала нею, це мені було так боляче і так страшно від самотності, всі її відчуття і почуття проходили через мене, я відчувала їх кожною клітинкою. І уже на справжню мене перейшло все те, що я спостерігала наче зі сторони. Намагаючись заспокоїтись і заплющивши очі, щоб таки заснути, я раптом відчула, що біля мене хтось є. Оскільки мене уже хилило в сон і я була знесилена не моїм плачем, я навіть не мала сили відкрити очі. Відчула, що цей хтось погладжує мене по плечах і перебирає волосся і тихесенько, майже нечутно говорить заспокійливі слова. І від цих рук йшло таке тепло, такий позитив, що все погане поступово зникало разом з сльозами. Так вміли мене заспокоювати тільки бабуся і тато. І так само по-рідному заспокоював мене цей Ангел, у мене відразу виникла думка, що це може бути тільки Ангел. Його руки виводили візерунки на моїй спині, ледь торкаючись покривала. Він витирав мої сльози, які котилися і котилися від жалю до самої себе. Він легенько мене люляв, промовляючи “Не плач, все буде добре, ніщо не варте твоїх сліз.” Він наспівував мені колискові і розповідав казки. Він грів мої долоні у своїх і дмухав на них, щоб швидше зігріти. Я навіть відчула його посмішку, коли він заплутався в мому волоссі. Я не знаю, скільки часу пройшло, десять хвилин чи декілька годин, але на серці у мене нарешті настав спокій і я, притулившись до нього, засинала остаточно. Мабуть, він відчув це, бо погладив мене востаннє, приобняв якось так, що мурашки побігли по тілу, ніжно поцілував у скроню і зник так само тихо, як і з”явився. А я спала спокійно уже до самого ранку.

Я не знаю, до кого з нас двох приходив той Ангел і кому з нас він був потрібніший, але я вдячна за те, що він був.

А ти приснишся мені ще раз?

Ми чекали її цілий рік, як тільки закінчилася Країна Мрій-2008. Для мене це свято, яке заряджає позитивною енергією на цілий рік, яке примушує ще раз широко відкритими очима подивитися, яка багата і унікальна наша українська земля. Свято, коли бачиш навколо усміхнених людей, коли з відкритим ротом роздивляєшся вишиванки і витвори мистецтва, коли поєднуєшся душею з тим, що тисячоліттями формувалося на нашій землі і створило нас як націю – з духом природи, традицій і давніх богів.

Плахту, куплену на день Києва спеціально до КМ, я так і не вдягнула – було дуууже жарко, я б в ній спарилася. Ех, а щастя було так близько… Зате було приємно відчувати на собі здивовані погляди людей, коли ми йшли у вишиванках по району і їхали в маршрутці. Люди ледь голови не поскручували. Здається, національний одяг уже давно не є дивовижею, але витріщаються досі. Хоча під такими поглядами плечі розправляються сильніше і хода стає величнішою.

Цьогоріч на КМ ми були меншим складом, ніж зазвичай – Цунік поїхав на випускний до брата, Грицько не зміг(про фотик я ще пам”ятаю, трясця тобі!), Діанка на весілля гайнула. Зате вперше тут були Світуля і моя сестричка Тетянка з малою Маріанною. Сестру витягнула силоміць, погрожуючи, що покусаю всю сім”ю, якщо вона не виконає обіцянки і не приїде. Андріа (друга мала) не дійшла, пішла гуляти до музею ВВВ з татом. А ще Оля і Руслан приєдналися, ми заздалегідь домовлялися, що будемо разом. Читати повністю »

В п’ятницю ми були на захисті кандидатської в Свети. Я підтримувала морально (кидала злосні погляди на професорів і академіків, які занадто голосно говорили і повище підтягувала спідницю, щоб відволікти їхню увагу від Свети), Сергій – технічно (налаштовував ноут для презентації).

Видовище, я вам скажу, було ще те – зборище старих дідів в залі і одна худенька дівчинка перед проектором. Причому з дідів найбільш схожим на академіка був тільки один – і статурою, і гарним голосом, і, головне, адекватними питаннями. Інші – обняти і плакати. Можна тільки поспівчувати нашій науці. Один через слово повторював “так сказать”, жодне з речень в його промові не було грамотним, жодне! Як він пише свої праці, я навіть боюсь думати. Інший говорив так тихо і так повільно, що я злякалася, що засну, мене реально хилило в сон, я себе навіть декілька разів щипала за руку. Ще один – виступав з зауваженнями, які зовсім не стосувалися кандидатської – граматичні і друкарські помилки. І на останок – дідок, який не замовкав ні на хвильку, його не зупиняло ніщо. Але все минулося і одноголосно проголосували “За”. Так що у нас тепер Света – дохтор)))

І ще у нас розцвів кактус. Ніколи не пам’ятаю, щоб він цвів, ми його навіть не пересаджували, бо він не ріс. Просто так сидів в горщику і час від часу тішився водичкою. І тут два тижні назад він випустив пуп’янок, десь так сантиметра 4, не більше. Волохатий такий, але було водно, що буде цвісти. В такому стані він і був до середи. А від середи до п’ятниці він виріс до 20см і розцвів! Біла квітка з гострими пелюстками, трубчастої форми, дуже приємно пахла, з тичинками всередині. Цвів один день тільки. Фоток, на жаль, ще немає, бо наш фотик ще не віддали ( Грицько, я казала сьогодні, що я тебе покусаю? ) Фоткали на фотик хресної). Сподіваюся, сьогодні-завтра будуть.

Сергій таки розсадив свою плантацію помідорів, починаємо роздавати всім, записуйтесь в чергу. Хто не знає – кімнатні помідори черрі. У нас ними заставлені два підвіконня.

І не можу промовчати про вечірню зливу, точніше бурю. “Вітер хмари жене” – як точно це характеризує те, що відбувалося!

Небо почорніло буквально за три хвилини, вітер піднявся такий, що тополі під вікнами вершками досягали землі. З диким криком “Сергій, закривай вікна на балконі!” я ринулася в велику кімнату. Я боялася, що вікно таки не витримає такого шаленого натиску і тримала його обома руками. Тому всю картину я бачила дуже чітко – хмари накладалися на хмари, змінюючи віддінок від світло-сірого до майже чорного, і раптом збоку, з-за будинку піднялася стіна з пилюки, гілок і накрила дерева під вікнами з такою силою, що на нашому сьомому поверсі почувся звук вибитих шибок. Птахи не могли протистояти силі вітру, їх просто несло – маленькі чорні грудки в цьому божевіллі, вони не могли опиратися, навіть не було видно крил. Я злякалася дуже сильно, особливо коли побачила цих безпорадніх птахів. В такі миті усвідомлюєш, що люди – ніщо, навіть не мурашки у порівнянні з природою. І те, що ми начебто підкорили її – страшенний самообман. Це природа, Земля милостиво дозволяє нам думати так. І в будь-який момент може збунтуватися проти варварського відношення до неї.

Трошки стихло, я змогла відірвати свої руки від віконної рами, а очі від дійства за вікном і засвітити свічку на вікні, як вчила бабуся. Вклякла перед іконою і стала молитися. В такі моменти це заспокоює і є єдиним виходом, як на мене. Слава Богу, нас не зачепило, ні тут, ні в Бориславі. А в Новосілках позносило дахи… Це було страшніше навіть, ніж блискавиця на ціле небо, коли стає видніше, ніж в день. Але ми це пережили!

Багато хто знає, що в мене є друг Джон. Дехто навіть знайомий з ним особисто). А от історії від нього і про нього чули всі.

От так виглядає частинка суворого і заклопотаного гейм-дизайнера.

Звертаюсь до незаміжніх дівок – хлопець молодий, неодружений, творчий, грає на гітарі і страшно скрімить ( Джонні, я правильно написала? ) І взагалі, най-най-най, хоча всіх намагається переконати в зворотньому. Як бонус – вишиває хрестиком! Чесно-чесно, навіть мені на весілля помогав з рушниками!

Кому таке щастя?

А у мене на столі кілограм черешень-трійняток… Закінчується…

Всі ж ідуть на Країну Мрій? ;)

Як виявилося, мій список фе-професій з двох пунктів( менеджери, які нічого не шарять в менеджменті і НР) поповнився сьогодні ще одним – сценаристи. Причому аутоматично займає позицію номер один.

І навіть не питайте, що, як і чому. От не люблю їх і все. Тому що кожен з них уміє все поламати, а от зклеїти – не вистачає вміння і розуму.

Американці ще не перевели з.п. за минулий місяць. Мабуть, не змогли пробачити, що ми впоїли головного шефа до неадекватного стану. Наш шеф влаштував америкосам бойкот – сказав не відповідати на листи, не писати в скайп, не відсилати зроблену роботу, поки не заплатять. Мовляв, нема світла))))

А ви любите дощ? І якщо так – то який? Літній чи осінній? Світлий чи похмурий? Ранковий чи вечірній? Дрібненький, наче туман? Сильний, наче з відра? Чи великі і важкі краплі, які вистукуюють музику по підвіконню?

Я люблю будь-який дощ, він наче огортає густою шаллю всю постать, коли робиш перший крок всередину зливи, наче стаєш її частиною. Люблю відхилити парасолю і відчути теплі потоки води, які стікають по волоссю, люблю бігти з криком через стіну дощу, люблю запах повітря, коли закінчується дощ, люблю поцілунки під дощем. Люблю, коли в горах гуркотить грім і небо навпіл розсікає блискавка – ох, як страшно тоді! Здається, що гори зараз розколються на тисячу шматків. Але радості скільки від цього дощу!

Люблю, коли наприкінці весни і на початку літа дощ пахне цвітом акації та липи. А ще, буває, він пахне стиглими полуницями. Такий густий полуничний запах від крапель води… Люблю дивитися і торкатися квітів після дощу, вони тоді наче в прозорій сіточці з дрібнесеньких крапель, в кожній з яких відображається світ. І хочеться пригортати ці квіти, зціловувати ці краплі, вбираючи з ними ніжність і красу природи.

Люблю, коли тільки починається дощ – окремі краплини падають, збиваючи пилюку в грудочки… Одна, друга, третя… Здається, проскочиш, встигнеш добігти, але ні – в момент стаєш мокрим і забуваєш про все.

Люблю, коли закінчується дощ – тоді в кожній калюжі припиняється маленький шторм і вони заспокоюються, тільки малесенькі хвильки прокочуються по їхній поверхні від останніх, запізнілих крапель. І дерева стоять в прозорому веселковому намисті, злегка похитуючи вітами, заспокоюючись.

Для мене дощ – наче очищення якесь – від пилу, від задухи, від поганих думок. В такі моменти я почуваюся щасливою і постійно усміхаюся. І ще, моя бабця казала, щоб під дощем росте все, навіть людина. І досі вірю, що росту, коли попадаю під дощ )

А ви брали сьогодні парасольку?

У моєї подруги нещодавно був день народження. І, оскільки в неї в житті нещодавно почався новий етап (вона з своїм хлопцем почали жити разом), у мене народилася ідея цього подарунка. Народилася майже одразу, тільки я дізналася про цю подію. В той день, коли ми з Джоном виправляли карму на Узвозі, я й придбала качалку. Так-так, ви не помилилися, звичайнісіньку качалку, якою розкачують тісто на пироги. Для тих, хто не в курсі, пироги – це вареники. Але я б була не я, якби щось таке не втнула. Тому до качалки додавалася інструкція по використанню, написана власноруч.

Отож,

Качалка

Побутово-кухонна (сімейно-кухонна)

Інструкція по застосуванню

Качалка – суто жіноче знаряддя праці, використовується в Україні уже багато століть і набуло великої популярності.
Головні два напрямки застосування:

1. Засіб впливу на чоловіка.

Може бути як пасивним, так і активним. Пасивний: качалку взяти в праву руку, лівою взятися за бік, праву ногу трохи вперед. В такій позі очікувати чоловіка з гульок або з роботи, на якій він сильно затримується. Для сильнішого ефекту можна постукувати качалкою по долоні лівої руки, промовляючи при цьому «Ну що, голубе, долітався?»
Активний метод – підготовка та сама, що й при пасивному методі, але якщо чоловік не може зв’язати два слова до купи, прикладіть качалкою трохи нижче спини – перевірені ліки. Застосовувати до правого і лівого боку в однаковій мірі.

2. Застосування при приготуванні їжі.

А саме – тіста для вареників (рецепт надається при першій вимозі). Міцно взятися за обидва кінці качалки і розкачувати тісто плавними рухами вперед-назад доти, поки воно не стане необхідної товщини. В окремих випадках цю роботу можна доручити чоловікові, але тільки за умови стабільного вестибулярного апарату – чоловіків деколи закачує.

Догляд та зберігання

Після кожного застосування качалку ретельно вимити, висушити і покласти на легкодоступне місце, щоб в будь-який момент бути у всеозброєнні. Качалку не можна позичати, як і чоловіка, передається тільки у спадок.