Створено в Tuesday, 14th April, 2015

Я б тут жила.
Ростила б тут дітей.
Пекла б паски.
Ходила би до церкви.

Лічила б левів.
Шукала би нові старі будинки.
Пила би каву на низьких підвіконнях.
Ходила б на базар.

Любила би тебе, якби дозволив.
Та нікому з нас не потрібно останнє.
Тільки іноді зустрічі без смутку із запахом цигарок і кориці.


Створено в Friday, 13th February, 2015

Спогади не живуть в думках чи в серці. Спогади живуть в запахах, в смаках, в звуках і в профілях, в сонячному світлі і в картинках свідомості, що раптово виринають на поверхню, як минулорічні потопельники. Здається, уже все передумано-пережито-забуто, спалено і розвіяно за північним вітром. Але ні, одна мить, і все знову перед очима. О, у кожного з нас є незчисленна зграя своїх Феніксів, безкінечне смертонародження пережитого. Тільки навіщо?


Створено в Monday, 24th November, 2014

Іноді в тобі нізвідки з”являється така скажена кількість любові, що все тіло йде мурашками, і здається, що, торкнувшись когось кінчиками пальців, вона полл”ється з тебе тонкими сріблястими нитками. Вона з”являється не в результаті якихось тренінгів, не через закоханість, це стається раптово, як блискавка – розплющуєш очі і відчуваєш оцю наповненість. І всі подальші речі, які відбуваються з тобою, тільки підтверджують наявність любові в тобі, примножують її стократно. Я відчуваю її спиною, вона перетікає в мені з низу до верху, затримуючись в грудях, визираючи назовні сльозою. Я хочу поділитися цим з кимось, як таємним знанням, яке не потребує слів, тільки погляду і доторку. І навіть сонце крізь шибку цілує мене своїм промінням.


Створено в Thursday, 20th November, 2014

Ще…[майданами]

І

іде хлопчик. із обличчям янгола. із поступом чоловіка. йде хлопчик.

то сяяло сонце. непевним сірим промінням. чи так зарання. в дитини посивіли очі.

іде хлопчик. струна дніпрової кобзи його за небо тримає.

ІІ

іде чоловік. із обличчям янгола йде чоловік.

і під його ногами. реве та стогне земля. ламає камені власних кайданів.

іде чоловік. неосвячені кулі на попіл. єдиним поглядом.іде чоловік. струна дніпрової кобзи його за небо тримає.

ІІІ

іде жінка. з обличчям янгола йде жінка.

несе у подолі пісню. несе у подолі світ. і колоситься сонце у волоссі її вечірньому.і виростає у ній .молодий. місяць. і виростає у ній .молодій. мати.

іде жінка. перемерзлі кулі на квіти. єдиним словом.іде жінка. струна дніпрової кобзи її за небо тримає.

IV

іде – людність – багатотисячна – Михаїлове військо.іде – багатотисячне військо – дітей Марії.

і голоси їхні. степами розносить вітер. за кілька хвилин до світанку.і струни старого дніпра. за небо тримають кожного.

…і хтось всемогутній грає на древній кобзі.

Дарина Гладун 1993 р.н.


Лонгрен

Створено в Tuesday, 11th November, 2014

Краплі червоні в воді – то тече смола
з дерев’яних бортів, до стоянок довгих незвиклих.
В жовтні шторми, – але де ти тоді була? -
винесли так багато кольорового скла.
Перед зимою з моря встає імла,
кожен, хто хоче, в ній може назавжди зникнути.
Шелест прибою гойдається поміж дюн,
набивається в дім, як пісок у відкриту рану.
В’ється печаль парканом, ніби дикий в’юн,
голос твій дослухати в якій із далеких лун?
В мене ще залишився сирий несмачний тютюн,
і кілька історій про мандри і океани.
Душу гризе підозра, все ніяк не мине,
що не казкар то був, не просто дурень портовий.
І я вдивляюсь в дорогу – десь він ще промайне.
Де ти? Хай подеруть чорти все казкове і чарівне.
Ти ж обіцяла, що забереш і мене
під ті трикляті вітрила кольору крові.

(c) Kateryna Babkina


Время рыб

Створено в Thursday, 30th October, 2014
Евгения Бильченко

БЖ. Время рыб

Владиславе Ильинской

… Потому что, родная, так обустроен мир:
Чем правдивее крик, тем жёстче на морде кляп.

Мы схватили за хвост волшебный жар-птичий миг,
Не запачканный пылью слов и ванилью клякс.
Миг, когда мы молчим, как рыбы, − и тише рыб.
Миг, когда мы журчим, как Лета, − и легче лет.
Из его глубины наружу выходит гриб:
Мы отравлены им, как дети – горой конфет.

Сквозь кровавую нашу шкуру растёт быльё.
Мы идем на себя (а кто-то идет «на вы»).
Никогда не проси у Воланда – не своё.
Никогда не ходи к царю – за мешком халвы.
Жуй не жуй − ничего не выгрызешь, даже дыр:
Бублик съеден не нами. Вора поймает Суд.

… Потому что, родная, так обустроен мир:
Чем смертельнее жизнь, тем громче о ней поют.


Створено в Wednesday, 24th September, 2014

Слова, якими можна все пояснити, завжди прості –
ти просто ще один голос в її житті:
можливо, найбільш різкий, можливо, найбільш виразний.
Можливо, вона ставиться до нього, як до свого.
Можливо, вона взагалі не вирізняє його.
Тим більше не зрозуміло, що вас тримає разом.

Не зрозуміло, що вас тримає, окрім страху
втратити один одного, що може тримати разом таку
рвану тканину прозрінь, перевтілень і марень,
що тримає в повітрі невагомий цей апарат,
чиє крило торкається кожної з ваших утрат,
чий політ невагомий, чиє дрейфування марне.

Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,
стосуються невагомості, стосуються опертя,
стосуються всього того, до чого немає стосунку.
Стосуються віри, насамперед саме її –
її стосуються всі вагання твої,
всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.

Життя заслуговує захвату все одно.
Хоча Господь забув про неї давно –
йому вистачає турбот і не вистачає удачі.
Не варто боятися смерті й пустоти.
Бог бачить ті самі речі, що бачиш і ти.
Просто він запам’ятовує те, що бачить.

Можна спробувати щось йому довести,
можна сказати, що у всьому винен насправді ти,
невідомо чому, незрозуміло нащо.
Бог ховається у великому. Бог – це пітьма.
Я бачив його. Я говорив йому, що його нема.
Він навіть погодився, хоча мені від цього не краще.

Тож співай, Маріє, співай, не став незручних питань.
Смерть не міняє звичок і вподобань.
Смерть міняє квитки і дорожні карти.
Щось мені не страшно на цьому страшному суді.
Після життя в розбитій країні на хлібі й воді
хто мене може судити й чим мене можна злякати?

Співайте, гарпунники, серед моря йдучи на дно,
співайте, вигнанці, про те, що вам все одно,
про те, що вигнання вас не позбавило віри.
Віра – це те, що тримає тебе в сідлі
навіть тоді, коли твої шанси такі малі,
що від тебе нічого не хочуть навіть твої командири.

Буде квітнути верес і чорна трава.
З тобою завжди будуть твої права,
подяки в кінці й присвяти на першій сторінці.
З тобою завжди будуть її голоси.
Носи їх, гарпуннику, при собі, носи,
наче зброю в кишені, наче птахів у клітці.

(с) С. Ж.


Створено в Friday, 5th September, 2014

все важные фразы должны быть тихими,
все фото с родными всегда нерезкие.
самые странные люди всегда великие,
а причины для счастья всегда невеские.
самое честное слышишь на кухне ночью,
ведь если о чувствах – не по телефону,
а если уж плакать, так выть по-волчьи,
чтоб тоскливым эхом на полрайона.
любимые песни – все хриплым голосом,
все стихи любимые – неизвестные.
все наглые люди всегда ничтожества,
а все близкие люди всегда не местные.
все важные встречи всегда случайные.
самые верные подданные – предатели,
весёлые клоуны – все печальные,
а упрямые скептики – все мечтатели.
если дом уютный – не замок точно,
а квартирка старенькая в Одессе.
если с кем связаться – навеки, прочно.
пусть сейчас не так всё, но ты надейся.
да, сейчас иначе, но верь: мы сбудемся,
если уж менять, так всю жизнь по-новому.
то, что самое важное, не забудется,
а гениальные мысли всегда бредовые.
кто ненужных вычеркнул, те свободные,
нужно отпускать, с кем вы слишком разные.
ведь, если настроение не новогоднее,
значит, точно не с теми празднуешь.

Ок Мельникова


Передсвітанкове

Створено в Monday, 1st September, 2014

В останні літні дні у Львові не пахне осінню, на відміну від Києва, де цей запах і настрій більше ніж місяць як кружляють вулицями. Так дивно, Львів завжди був містом осені для мене.

О 5-й ранку вимикають ліхтарі. І мій звичний шлях від вокзалу до Зеленої перетворюється на таємничий лабіринт в ритмі 2 до 1 – два цоки від підборів і один рип від сумки на плечі. Звуки від підборів, звиваючись по тріщинах на бруківці, зникають в бічних вуличках. Комусь було би страшно йти в цілковитій темрямі, але не мені. Не сьогодні. Сьогодні Львів для мене оксамитово-чорний, з палаючими жовтим очима загублених у місті таксі. “Пані, куди вас підвезти?” – прошу пана, хіба я знаю? На край світу ви нині не повезете, втім, як і вчора і завтра. Та й що там робити, на краю світу?

Львівські Попелюшки мають губити мешти в опалому листі біля палацу Потоцьких.

Старі двірнички з гачкуватими носами забивають об землю держаки розчірханих мітел – явна перекваліфікація після швидких польотів.

Ранок…


Роздуми

Створено в Thursday, 17th July, 2014

Я знаю, якої я хочу любові. Такої, щоб груди розпирало від щему і теплоти. Такої, щоб не соромитися здатися якоюсь не такою чи історій з минулого чи ще чогось. Такої, щоб опинитися в обіймах і забути про навколишній світ. Такої, щоб в цих обіймах хотілося жити і померти водночас. Взаємної. В кожному погляді, в кожному подиху взаємної.  Такої, щоб хотілося жити і сміятися. Щоб не боятися. І тримати це почуття всередині. Щоб кожна клітинка мала в собі любов. Щоб кожна клітинка була любов’ю.