Викинь себе, як камінь,
Витри злежалий слід.
Відшліфовано грані
Неба твого – лазурит.
Гарно, що ти скінчився.
Гарно: тебе нема.
На обличчі у листя
Досконалість сама.
Гострокутний уламок,
Замкнений на собі,
Викинеш, і – на ранок -
Туркотять голуби,
Ходять дощі Господні
На Господні міста.
І – відкрита безодня,
Що ти нею вже став.
Стесано сіру шкіру,
Серце – чистий блакит.
Прийме тебе на віру
Небо твоє – лазурит.
(c) Світланка Богдан
