Борис Гуменюк, з ФБ

Створено в Wednesday, 9th July, 2014

Я цього не бачив. Ніхто цього не бачив. Їхній підрозділ ніс бойове чергування на околиці Маріуполя. Надійшла інформація, що з боку ватників рухається велика колона вантажівок, бронетехніки без опізнавальних знаків. Армійці передали по рації. Попросили підсилити і прикрити їхній фланг з боку моря, якшо шо.
Вони саме патрулювали приватний сектор, коли пролунав постріл. Власне, не було ніякого пострілу. Бійця повело у різні боки і він тихо приліг на землю, наче перепочити. Мабуть, тварюка працювала з глушником.
Пораненого бійця евакуювали. Тварюка поцілила йому збоку, в місце, яке не захищене бронежилетом. Зараз в одній з лікарень Запорізької області лікарі борються за його життя.
В кишенях заплямованого кров*ю одягу, який довелося розрізати ножем, щоб швидко добратися до рани і зупинити кровотечу, поряд з дрібними грошима, пластмасовою вервицею і пластмасовим Ісусом знайшли оцей списаний аркуш.
Я не знаю імені цього чоловіка, навіть не знаю, скільки йому років.
Цей списаний аркуш з кишені пораненого бійця – можливо, його перша літературна спроба, можливо, у майбутньому великого поета (тільки б залишився живий!) – розірвав мені душу.
То нехай і вам розірве.

Ми лежали в холодній землі
Ми сто років сиділи у схроні
Я пропав би в цій повній імлі
Якби не твої долоні
Ми забули свої голоси
Ми ставали схожі на тишу
Я що ночі у бога просив
Щоб мене не залишив
Ми були глухі і німі
Якби не твої губи
Які у цій повній пітьмі
Шепотіли мені «любий»
Я дивився в очі землі
В її чорне люстерце
Я вже бачив там свою смерть
Якби не твоє серце
Ми лежали на вогкому дні
Нас їли наші могили
Ти крізь ніч озивалась мені
Говорила мені “милий”
Ми довго сиділи в землі
Ми втратили очі
Ми спали на битому склі
Вічного дня як ночі
Ми вийшли зі своїх могил
Ми розправили крила (плечі)
Ми потужним помахом крил
Залишили свої могили (повертаємось в гнізда лелечі)
Ми вийшли зі своїх темниць
Ми хочемо сонця і волі
Ми кажемо вам усім:
Доволі доволі доволі!

літо 2014р. Маріуполь. Азов.


Мрійливе

Створено в Thursday, 3rd July, 2014

В катанні на квадроциклах є два мінуси – звук і запах.

Бо коли виїжджаєш на поле, і на горизонті починають жевріти хмари, хочеться зупинитися і вбирати кожною клітинкою сизо-зелену красу і вдихати різнотрав’я подвійним об’ємом легень.

Брести босоніж без доріг і керунків. Загубитися і сховатися. Розстелити коцик десь посередині поля, і лежати горілиць з тим, хто здатен розділити твоє захоплення. Слухати тишу. Самій бути тишею. Вплітати в волосся травинки. Самій ставати травою і проростати на масних чорноземах.

Ой рано на Йвана
Ночувала в чістом полє…

Плюватися кісточками від перестиглих вишень. Сміятися, кохатися чи просто топитися в безкінечному морі сюркотання, перешіптування і колихання трав. Аби тільки не розмовляти. Розмови тут геть зайві, важливі тільки погляди і напівпогляди, в унісон з ледь відчутним вітром. Вбирати запах ще недостиглої пшениці і квітучої кропиви, поодиноких волошок і ще чогось невпізнаного.

Ой рано на Йвана
Вєдьма зєллє копала…

Місце поза часом і простором, бо ти – простір, і ти – час. Розчинитися в ньому, щоб стати усім. Піти, щоб повернутися.


Навіяне. Уривки

Створено в Thursday, 3rd July, 2014


І довго, безкінечно, плисти і заходити в усі порти,
Щоб переконуватися щоразу, що для них не існує зими,
Що полуденні течії досі приносять рибу і людей,
Що й там немає отих потрібних дверей,
За якими мав би ховатися спокій і ключ від яких
       ти губиш щоразу.


Створено в Sunday, 16th February, 2014

***

мамо, ти бачиш, сонце ще сходить, хоч і червоне
ріки течуть, крига вже, мабуть, скресла
люди спішать на роботу, місто сонне
мертві колись воскреснуть

мамо, хлопці готові, знаю, ці із усіх найкращі
гострять мечі і ладнують лати
ми не одні, поруч десь тут є завше
тіні іуди й пилата

сотні стають у лави, небо зайшлося багрянцем
що буде з нами, хто буде з нами, мамо
прапор тріпоче, в лаву раптом стає Архангел
зійшовши із лядської брами

16.02.2014

Іванна Кобєлєва


Створено в Sunday, 16th February, 2014

В темному склі переповненого трамваю, що вистукує колядки по львівській бруківці без снігу, від мене, наче від чеширського кота, залишається тільки частина. Правда, від нього залишалася усмішка, а від мене – ліве око, ліва половина носа і круглий срібний кульчик у лівому вусі. Посмішка ж ховається в строкатому шалику. Не тому що холодно, а тому що так загадковіше. Тиснява, міцний запах тютюну, приглушений сміх. Кульчик виблискує різдвяною зіркою, коли проїжджаємо вулиці без світла і здається, що ще пару секунд і мене затягне через скло в різдвяний трамвай років так з п’ятдесят назад. Але “Наступна зупинка…” і чари минають.


Отаке от

Створено в Tuesday, 15th October, 2013

Напишу я одну історію, через яку, при всій моїй безмежній любові до неньки-України, змусила мене відчути пекельний сором за державу. Настя Мельниченко, як головна дівчинка-скандал у фейсбучику, сказала “Уляно, про таке не можна мовчати! Треба писати!” Отож, пишу.

Сьогодні вранці в 11:25 в аеропорту Жуляни я мала зустріти свого друга, який прилетів з Грузії. Думала, півгодинки максимум на прохід паспортного контролю, отримання багажу, і ми вільні, як дві птахи. Гостя нагодувати, напоїти, спати покласти, а самій швидко повернутися на роботу. А не так сталося, як гадалося. Проходить півгодини, година, півтори, дві… Нема! Уже вийшли всі по одинці, подружжя, хлопці з наплічниками, середнього і старшого віку грузини і грузинки, молоді грузинки, італієць, росіяни і ще хтось там. Уже чималий гурт зустрічаючих зменшився до чоловік 15. А нема.

І тут я починаю прислухатися до розмов. А основна маса людей, що очікує – це громадяни Грузії, які мають посвідку на проживання в Україні і чекають то брата, то сина, то друга, то чоловіка. Вік чоловіків – до 30 років. І виявляється, що це нормальна практика – молодих грузинських хлопців, чоловіків, затримують і проводять “співбесіду” – в ході якої трясуть чемодани, виясняють, чого і до кого і на скільки їдуть, можуть забрати гостинці, які ті везуть рідним, і, головне, увага! – вимагають взятку у розмірі не багато і немало, сто мертвих американських президентів. Нема взятки – нема відкритих дверей терміналу. А з зустрічаючими інша процедура – виходить прикордонник, і роздає заяви, які треба заповнити і здати з паспортами. В заяві треба вказати паспортні дані, приписку, адресу проживання людини, яку ти зустрічаєш і дату її повернення в Грузію. Якщо людину ніхто не зустрічає, чи у неї немає зворотнього квитка – це майже 100% гарантія, що її відправлять назад першим рейсом. Те, що у мене в сумці був паспорт, було щасливою випадковістю. Ніколи б не подумала, що зустрічати іноземця треба з паспортом. Люди, які часто літають, чи по справах, чи до родичів, знають про це і сприймають як прикру необхідність. В результаті – майже 3 години очікування і мінус п”ятдесят не наших одиниць (сторгувався!)

Боже, як же ж мені було соромно!!! Коли ми прилітали в Кутаїсі влітку, їхні прикордонники посміхалися і говорили українською(!) мовою “Ласкаво просимо в Грузію!” Ніхто не перетряхував наші сумки, ніхто не питав, де ми будемо жити і чи є у нас зворотні квитки. У нас ж все навпаки – вседозволеність і безкарність, псевдо-безвізовий двосторонній режим, і таке ж псевдо-дружнє і псевдо-братнє ставлення. Сумно і боляче.


Створено в Wednesday, 25th September, 2013

Примерзають гумки у дверях старих машин.
Починаються чоботи з хутрами і колготи
під штанами. Хлопчику, поспіши,
в теплій шапці скоро ніхто не впізнає, хто ти.
Скоро віхоли вкриють вихололі двори,
скоро вилиці втратять пам’ять про дотик літа –
не вмовляй, говори про те, що в тобі горить,
доки світишся, доки можеш ще говорити.
Доки ніжність ще не болить, доки ще не все,
що було між вами, ожеледь облизала.
Місяць в небі тьмяні міські ліхтарі пасе.
Місця в місті лишилося зовсім мало.
Говори про тих, хто губами лапає сніг,
хто злітає, як змій повітряний, в темне небо,
хто біжить у хвилях, а хвилі збивають з ніг,
і про інше все говори, що сказати треба.
Про таємні побачення в тихих нічних кафе
І про клятв одвічних відголос гордовитий.
Про усе неймовірне, невідоме, нове,
і про світло те, яке у тобі живе,
щоб її зігріти.

Катерина Бабкіна, 2012


Замальовка

Створено в Thursday, 29th August, 2013

Гойдаша! Закрутилося, завертілося, загойдалося, вибухнуло, засяяло в душі, зблиснуло і засміялося. Потім знітилося, пригнулося, затихло і замислилося, побоялося, сили десь дівалися, самогризувалося.. і здалося! Мовчалося, рукоопускалося, не зналося та й не гадалося. А десь з глибин знову проросталося! Розгорталося, барвами набиралося, підіймалося і все довкола тим проймалося! Отак воно знову виросталося і перенароджувалося, а потім закрутилося, завертілося, загойдалося, вибухнуло, засяяло в душі, зблиснуло і засміялося…

(с) Богдан Гдаль


ЕТНО

Створено в Thursday, 22nd August, 2013

Котилася торба з горба
А ерос з танатоса
А ти знаєш дуже горда
А я трохи з пафосом
Ти підсіла на колеса
я присів на ганджу
Ти читаєш жовту пресу
я майструю банджо
Кидай пресу читай тишу
я ноти напишу.
Будем грати під гашишем
позриваєм криші
Пофік ерос і танатос
похрін повна торба
Котилася любов горда
з високого горба

(Юрко Іздрик, 29.06.13)


Фестиваль “Волинське Віче”. Тезисно

Створено в Monday, 8th July, 2013

Вітер в обличчя – море сонця – поодинокі соняшники понад дорогою – поля до горизонту – лелеки на стовпах з лелеченятами.

Білі хатки з голубими віконницями – гілля, схилене під вагою яблук – вози з сіном – 20км бруківки.

Запаморочливий запах трав і квітів – чисте повітря – чисті дороги – тиша і спокій – посмішка на все обличчя.

Варто було б їхати тільки заради цього і заради зірок над хрестами Георгіївської церкви в с.Пляшева – підіймаєш голову і тонеш, тонеш в Чумацькому шляху, торкаєшся Великої Ведмедиці. Слова зайві, дихання завмирає на хвилю і виникає почуття абсолютного щастя.

Усіх людей на фестивалі – і майстрів і координаторів – відрізняло одне – якась загальна просвітленість, душевність, теплота. І посмішки – за ці щирі посмішки навіть душа найбільшого праведника не була б хорошою ціною.

У нас не було часу на майстер-класи, на повноцінне спілкування і обмін досвідом. Ми не присідали. Але у нас була спеціальна фраза “Вы раздражительно бодры :)” – цієї бадьорості додавали люди. Коли відвалювалися ноги і злипалися очі, варто було глянути на бабусь з с.Бовсуни – вони дадуть фору молодим дівчатам в піснях і танцях. “Роксоланія” – дві тендітні дівчинки, а які голоси! Пісня проходить крізь тебе хвилею. Ткалі – вони всі чарівниці! Не встигаєш глянути, а з-під пальців уже з”являється тоненька нитка. Такі собі українські Мойри. В них в кожній зморшці – простота і мудрість десятиліть. Ігор Перевертнюк – спасибі персональне за майстер-клас по намітках! В кожній – різне відчуття, але в кожній відчувається виваженість, спокій, перестає мучити спека, одразу почуваєшся частинкою історії і красунею. Спасибі, що є люди, які бережуть такі традиції і з задоволенням діляться секретами з іншими. Кобзарі і ковалі – у них світилися очі, навіть дівчата з “Роксоланії” робили бандуру. Майстри, які вчили робити свищики з яворових гілок. Дитячі дерев”яні іграшки – їхні автори Андрій Бондарук та Ірина Сардак казали, що це не робота, а задоволення). Tana Sribna – завдяки їй не одна людина навчилася давніх швів. Дівчата з “Алентради” відтанцювали і відфотографувалися з усіма, “Володар” показували давні купальські обряди і разом з “Зіллям” створили неймовірну атмосферу занурення в купальські пісні. Білоруські “Тестаментум” і “Стари Ольса” – та це ж просто свято! Дружинники, охоронці, техніки – всі помогали і турбувалися, щоб все було гаразд.

Нові знайомства, нові друзі, новий досвід. Ми їхали додому і не могли зупинитися, згадували всі чудесні моменти і нас розпирало від радості. Дай Боже вам всім!